Творчі роботи учнів

Живе в Чугуєві велика і дружна родина

 

На мапі нашої держави є багато великих і малих міст. Кожне з них славне своєю історією, традиціями, людьми. От і моє рідне місто Чугуїв знане в світі як батьківщина художника Іллі Юхимовича Рєпіна. А ще тут живуть і працюють люди. Вони вміють будувати й лікувати, займатися бізнесом і спортом, навчати й виховувати дітей. Хочу познайомити читачів із родиною, відомою в Чугуєві як такою, що заснувала дитячий будинок сімейного типу. Створили цей будинок мої батьки  –  Маринки Олег Анатолійович та Інга Вікторівна. Таке рішення виникло не одразу. В сім’ї виховувались четверо рідних дітей та одна прийомна дитина. Якось батьки поїхали до дитячого будинку м.Харкова, щоб узяти на виховання дитину, а повернулися з двома, згодом до сім’ї взяли ще одного хлопчика. Коли  було вже дев’ятеро прийомних дітей, тоді й виникла думка про створення дитячого будинку сімейного типу. Відтоді пройшло вже вісім років. Малеча підросла. Яна й Гоша, Аля і Дмитрик навчаються в початкових класах, Богдан та Володя – у п’ятому. Вероніка – найстарша – навчається разом зі мною в одному класі.

У нас завжди шумно й весело. Діти люблять не тільки гратися, але й допомагати мамі й бабусі. В домі багато квітів. Доглядають за ними всі мої брати й сестри. Крім квітів, ми із задоволенням піклуємося про двох кішок, двох собак, рибок, пташок, шиншил, морських свинок.

Як і в будь-якій родині, в нашій сім’ї є традиції. Зберігає й передає їх дітям бабуся Надія. Разом з нею діти відвідують церкву, зокрема ходять на причастя. За порадою й допомогою діти завжди можуть прийти й до дідуся Анатолія.

Ми дуже радіємо, коли приїздить додому з роботи тато, бо знаємо: багато подарунків чекає на нас. А ми натомість можемо похвастатись йому своїми успіхами. Найбільш задоволеними залишаються хлопці. Адже тато неодмінно піде з ними ловити рибу, і зовсім неважливо впіймають рибалки щось чи ні. Увечері вся сім’я збирається біля багаття, діти й дорослі розповідають різні цікаві історії, співають, сміються. Вероніка Рожнова, розповідає про те, як допомагає бабусі готувати смачні страви, відкриває секрет, що пише вірші, пісні, захоплюється манікюром. Володя й Богдан приносять шашки й виграють у тата й дідуся. Аля розповідає про свої успіхи в музичній школі, про те, як виступала у міському благочинному концерті.

Дмитрик скаже про те, як допомагає по господарству мамі й бабусі, як грає в баскетбол. Яна й Гоша, другокласники, - про успіхи в школі. Маленькі Сашко й Даринка поки дошкільнята, але вже беруть участь у фотозйомках.

Коли батько на роботі, всі обов’язки голови сім’ї бере на себе мій старший брат – Артем. Він навчається в ХНУРЕ, займається комп’ютерним програмуванням. Часто в гості  до нас приходить Руслан, мій найстарший брат. У нього вже своя сім’я. Його син Кирило, а мій племінник, із задоволенням грається й купається з маленькими братиками й сестричками в басейні.

У мене є й сестра. Її звати, як бабусю, – Надією. Вона з дитинства мріяла про сцену й театр. На сімейних святах, а їх у нас багато (дні народження всіх дітей, батьків, бабусі й дідуся, прабабусі, Новий рік, 8 Березня), була режисером, сценаристом, ведучим. Надійка кожному придумувала ролі, добирала костюми, малювала декорації. Вона з відзнакою закінчила акторський факультет Харківської академії культури. В одному зі своїх дипломних спектаклів зіграла Джульєтту, роль якої мріє зіграти кожна дівчина. Її Джульєтта – ніжна й щира, вірить у справжнє кохання. Надію запросили на роботу до Київського музично-драматичного театру ім. Саксаганського, що в Білій Церкві. Моя сестра виходила на сцену в ролі Дюймовочки, Попелюшки. Нещодавно зіграла роль Ірини у спектаклі «Три сестри» за п’єсою А.П.Чехова. Через півроку роботи в театрі Надія була нагороджена грамотою Міністерства культури України «Перспективний актор року».

Незважаючи на постійну зайнятість у театрі, Надія намагається частіше бувати вдома, у рідному Чугуєві, де за її успіхами спостерігає вся наша велика родина.

Навесні 2013 року я взяла участь у Міжнародному конкурсі краси на звання «Міс світу і Містер світу – 2013». Ці змагання проходили в турецькому місті Бодрум. Звичайно, їздила я туди разом з мамою Інгою. За високий титул «Міс світу» змагалось більше двадцяти дівчат із різних країн.

Конкурс, у якому я взяла участь, був цікавим і непростим, складався із кількох етапів, найважливішим із яких був конкурс талантів. Перемога саме в цьому етапі була пропуском до фіналу. Я представляла нашу державу, виконувала пісню рідною мовою «Україно моя молода». Під час наступних етапів конкурсу його учасники виходили в національних костюмах з державним прапором своєї країни, відповідали на питання, що стосувалися історії й географії Батьківщини.

Коли оголошували переможців, я почула своє прізвище, подумала, що перемогла в якійсь номінації. Вийшла на середину сцени, на мене вдягли корону й стрічку, я посміхалась, приймала вітання, квіти, ще до кінця не розуміючи всього. Потім з переможцями фотографувалися, і мене чомусь ставили в центрі. І тільки коли до мене підійшов хлопчик, попросив дозволу сфотографуватися з Міс світу, я зрозуміла і зраділа по-справжньому. Отже, я маю титул Міс світу у віковій категорії «JUNIOR». Відома болгарська модельєр Даяна Бренжес за уміння триматися на сцені подарувала мені сукню зі своєї колекції.

Третій рік я навчаюся в дитячому центрі моди «Малахіт», була учасницею показу модної колекції одягу відомого модельєра Є.Зайцева.

Я вважаю, що наші перемоги – результат наполегливої праці. Де б ми не були, вдома чи в школі, у стоматолога чи на спортивному майданчику, на театральній сцені чи Міжнародному конкурсі, завжди відчуваємо підтримку мами Інги й тата Олега. Всі діти нашої великої родини зігріті теплом, ласкою, любов’ю батьків. Я з упевненістю можу сказати, що ми – щаслива сім’я: в ній лунає дитячий сміх, панує добро, турбота, повага.

Вероніка Маринка

 

 

 

ЗАГИБЕЛЬ ПАРТИЗАН

(використано реальні факти)

Гапон Катерина,

10 клас, Чугуївська спеціалізована школа І-ІІІ ступенів №8 з поглибленим вивченням іноземних мов

Керівник: Відішева Т.І., учитель української мови та літератури

І

Відгримів останній бій. Наші залишили село. Жінки, малі діти, діди злякано виглядали на вулицю. Що ж воно тепер буде? Все ніби чекало страшного присуду.

   І ось під вечір на розпечену сонцем, пориту снарядами сільську дорогу з гуркотом, ревом увірвалася німецька частина. Фашисти їхали на танках, мотоциклах, машинах. На передній стояв довготелесий немолодий офіцер і розглядав околиці села в бінокль.

   Василь та Матвій лежали за пагорбом і спостерігали все те з тривогою.

- Ось воно, почалося! – сказав Василь. – У мене вдома мати та сестри.

- Говорив своїй, тікай до тітки в Лиски. Сам все одно подамся в партизани, - відгукнувся Матвій.

- Що будемо робити? – спитав Василь.

- Треба якось повідомити своїх, скільки у цих гадів техніки та солдат, - рішуче заявив Матвій, - з порожніми руками у загін нічого йти.

   Так розмовляли Василь Павленко та Матвій Череватенко, проводжаючи очима німців, які гадюкою вповзали в село.

 

                                                                                                          ІІ

   Коли почалася війна, обидва юнаки поїхали в Балаклею, щоб взяли на фронт. Але військовий комісар Дмитренко Пилип Іванович, знаний хлопцями як дядько Пилип (теж був родом з  Червоного Яру), одразу запримітив хлопців і покликав до кабінету. Знав, що обидва були добрі друзяки, чесні, хороші. Колись ще в громадянську війну воював з їхніми батьками. Та Іван Павленко у двадцять дев’ятому втоп у Дінці, рятуючи коней, а Петро Череватенко помер у голодовку. І от тепер перед ним стояли ці двоє, зовсім діти, такі ж, як і його син. Було їм лише по вісімнадцять.

   Василь той був вищим на зріст, ніж його товариш. Чорнявий чуб не слухався, і хлопець по-дитячи поправляв його весь час рукою. Очі мав карі, веселі. Губи твердо стиснуті. Якась рішучість була написана на його виду. Матвій посміхнувся на знак вітання одними синіми очима. Світле волосся м’яко обрамляло обличчя.

• Пилипе Йвановичу, запишіть нас на фронт,- просив Матвій.

 Василь стояв і м’яв у руках кепку.  Командир думати довго не став, одразу зважив усе. Знав, що юнакам можна довіряти. Його відповідь була короткою:

- Ви комсомольці, потрібні й тут.

І Дмитренко розповів хлопцям, що створюється партизанський загін, такі хлопці йому потрібні.

 

Тепер міркували, як пробратися в загін. Залишатися в селі було небезпечно. По сусідству з Павленками жив Юхим Гончаренко. Цей дорого не візьме. Продасть і власного батька, аби врятувати власну шкуру. Його не любили й боялися всі.

   Вирішено було: попрощаються з рідними – і в партизани. Удома матері плакали – голосили, збирали нехитрі пожитки в торбинки, просили берегти себе.

 

ІІІ

   Пішли дні за днями під німцем. Солдати жили майже в кожному дворі, господарів повиганяли з власних домівок. Люди тулились у сараях, комірчинах. «Слуги Рейха» постріляли й поїли всіх курей, качок, гусей. Вимагали яєць, сала, молока. Від страху й відчаю село затамувало подих.

   Восени навколишніми селами - Вовчим Яром та Яковенковом - прокотилась звістка, що з'явились партизани. То зняли в повітря склад зі зброєю, то вбили поліцая, то підірвали ешелон на станції.

   По селах почались облави. Поліцаї нишпорили кругом, як вівчарки. Гірші були за фашистів. То чужоземці, зайди, а це ж – свої. Люди ненавиділи їх, та нічого не могли вдіяти.

 

ІV

   Хата Ганни Павленчихи стояла на краю села, недалеко ставок і шлях на Балаклею. Одного зимового вечора у маленьке віконце хтось постукав. Мати чекала на цей стук багато-багато днів і ночей. Вона прилинула обличчям до скла і ледве розгледіла сина. Птахою кинулась до дверей. Відчинила, від сліз не могла вимовити й слова. Перед нею був Василь.

- Мамо, ріднесенька. Я не надовго. Мені б обмитися та перевдягтися. Треба йти. Матвій теж у своїх.

   Ганна нічого не розпитувала. Вона була щаслива тим, що бачила зараз свою дитину, свого синочка. Сестри Докія й Настя нагріли води, дали чисту сорочку. Мати поставила на стіл вечерю. В хаті не світили, боялися, що побачить хтось.

- Василечку, ти лягай поспи, а вдосвіта я тебе підніму, - говорила мати, гладячи голову сина.

   Десь за північ під вікнами зарипів сніг, загрюкали в двері. Ганна не спала. Вона схопилася, кинулася не до дверей, а до Василя, ніби намагалася закрити його собою від біди, врятувати. Слабенькі сінешні двері під натиском двох німецьких солдат легко піддалися. На порозі з’явився Гончаренко.

• Що, Ганно, партизана ховаєш?
• Побійся Бога, Юхиме, якого партизана?

Вона намагалася говорити спокійно, а серцем відчувала, що це кінець.

   Василеві не дали навіть одягтися. Як був босий і в одній сорочці, так і погнали шляхом до Вовчого Яру.

   У Ганни вже сил не було плакати, вона лежала на полу й стогнала, повторюючи:

- Василечку, синочку, дитино моя!

На ранок їх розстріляли у Вовчому Яру розривними кулями. Василя й Матвія. Тут партизани спалили вночі стайні з німецькими кіньми, комендатуру, хату, в якій спало багато солдат.

 

Невелика група партизан поверталась із завдання до Балаклеї через Червоний Яр. Хлопці вирішили зайти додому, провідати своїх. Гончаренко вислідив.

  

   Немає меж материнському горю. Ганна плакала, кричала, просила рятунку. Хто порятує? Хто поверне їй сина?

    Вирішили з Докією, старшою донькою, вночі пробратися до Вовчого й викрасти труп та поховати. Налагодили санки. На них до війни Ганна возила з лісу хмиз. А тепер доведеться везти власну дитину. Ніч була темна, беззоряна. Вив холодний вітер, сипав сніг. Мати з дочкою провалювались у глибокі намети, просувались навмання. Знали одне: в тому напрямку Вовче, там Василь. До сусіднього села було недалеко.   А їм здавалося, що вони йдуть вічність. Коли підійшли ближче, розгледіли вартового з автоматом. Він, мабуть, не сподівався, що комусь в голову прийде вночі красти закоцюблі трупи, тому стояв спиною до яру, захищаючись від вітру. Мати залишилась біля санок, а Докія поповзом рушила шукати брата. Знайшла… Ганна не могла збагнути, як вони привезли Василечка, як довбали на кладовищі мерзлу землю, рили яму, як ховали його, як хотілося їй кричати на весь світ, а вона мусила ковтати сльози, душити в собі гіркі прокльони вбивцям.

   Потім дізналися: Череватенки теж викрали Матвія й поховали.

 Після війни Гончаренка засудили на десять років тюрми.  Повернувся в село.

До кінця днів своїх Ганна не могла простити йому загублене життя  сина. Щодня ходила на могилку, садила квіти, поливала і плакала…

 

 Вічна пам’ять і вічна слава мільйонам  юнаків, які віддали свої молоді життя заради миру. Низький уклін їм

 

 

 

 

 

Я – МАТИ

…буде син, і буде мати,

і будуть люде на землі

Т.Шевченко

Надворі вила й стугоніла завірюха, у коминах нетоплених печей аж гуло, свистіло.

Селом давно вже гуляв голод. З-за похилених тинів та парканів інколи визирали змучені обличчя, які нічого не говорили, не питали, а мовчки дивились … і хотіли їсти. А їсти не було що, бо забрали все: худобу, буряки, картоплю, зерно. Подоїдали, що вдалося сховати. Та хіба від НИХ багато утаїш?

Ганна сумно подивилася на дітей, що попритулялися один до одного, зігрілися й поснули. Підійшла до скрині, нечутно відчинила її. Тяжко зітхнула. Вона мала п’ятьох діточок і страшенно непокоїлася, як їм усім пережити зиму, що тільки-но починалася. У сусідки Іванихи вже попухли двоє, а Степан, той самий веселий і завзятий до роботи Степан, помирав.

Тяжкі думки снувалися в голові нещасної матері. Що ж робити? Чим нагодувати дітей? Коли б був Іван, здається, легше пережили б цю біду, яка навалилася зусібіч. Він був хорошим господарем. На все село Павленки славилися багатіями. Та якими там багатіями? Мали пару коней, волів, три корови, добрий шмат землі та працювали день і ніч.

Жінка сіла на край скрині, взяла у руки вишиту сорочку. Ось у цій вона йшла заміж, а ось цю Іван привіз із ярмарку, а ось цю … цю … Та й залилася слізьми. Вона згадала, як жалував її Іван, як любив, як дарував їй сережки, хустки, матерію на спідницю.

Та вже три роки, як чоловік потонув, переходячи убрід кіньми річку, залишивши її, молодесеньку, з малими дітьми: Докією, Марією, Василем, Килиною, Настею.

«Що ж робити? Що ж робити? Невже ми всі попухнемо з голоду? Ні! Ні! Не можна! Цього не можна допустити!» – молоточками стукало Ганні у скронях. Їй хотілося кричати. Але вона не могла: боялася побудити й налякати дітей.

Вона почала швидше перебирати свої речі. Вже не плакала, сльози самі висохли. Жінка рішуче розстелила на підлозі величезну вишиту квітами хустку, швидко почала викидати зі скрині своє найкраще вбрання.

Домовилася з тіткою Домахою, щоб та приглянула за дітьми, а вона піде на Воронеж.

Незчулася, як настав ранок. Рипнули двері – до хати увійшла Домаха.

• Ганно, ну куди ти оце зібралася? Надворі таке б’є, світу білого не видно!
• Тітонько, не зупиняйте мене, я не можу інакше. Мені треба рятувати дітей.
• От дурна! Ти хоч уявляєш собі, куди ти йдеш? Замете десь у полі.
• Не замете. А що, краще помирати самій і дивитись, як малі мої пропадуть? Восени ж он ходила, виміняла теплий кожух на мішок кукурудзи. Затірку цілий місяць варили. Піду, не зупиняйте мене!
• Ганно, та візьми менших, одвези он на вокзал у Харків. Кажуть, дітей там до притулків підбирають. Усе ж буде менше ротів.

    Ганна аж скипіла:

• Ага, підбирають, тільки не до притулків, а уб’ють та ще й з’їдять. Ви, тітко, нібито й жінка розумна, а радите бог знає що. Ні, якщо доля нам вижити, виживемо всі, а ні – то помремо, тільки теж усі разом. Нікого нікуди я не повезу і нікому я не віддам своїх дітей.
• Прости мені, доню, то я так сказала. Тільки жаль мені тебе. Подивися на себе – ти ж як з хреста знята, – сказала Домаха, похитала головою й обняла Ганну. – На ось, візьми на дорогу, – і ткнула молодиці кусень сухого чорного хліба.

Ганна взяла шматок, переломила його, сховала до кишені менший, наказавши Домасі решту віддати дітям.

Вийшла з хати.

 

Пройшло багато днів і багато ночей. Тітка Домаха жила з Ганниними дітьми, старші дівчата чим могли допомагали їй. На повернення матері чекали хіба що діти. Домаха майже впевнена була, що Ганна десь загибіла у степу.

Але вона повернулась. Виснажена, ледве-ледве стоячи на ногах. Хто знає, яка сила тримала в ній життя? А сила ця – її діти.

На Воронежчину вона йшла пішки, їхала в ешелонах, ховаючись у вагонах, її скидали, а вона чіплялася знову. Невидима сила гнала її вперед. Як би там не було, а їй треба було дістати їжу. І вона її діставала. Міняла одяг на висівки, макуху, кукурудзу. Вартові на станціях не пускали у вагони, проганяли. А вона знову їхала, йшла, повертаючись уже назад до своїх дітей, щоб порятувати їх від голодної смерті.

І скільки було таких матерів по нашій нещасній зболеній землі! Скільком вдалося вижити, а скільком загинути у ті страшні лихоліття!

Слава жінці! Слава матері! У віках слава!

 

 

 

 

 

 

 

Текст виступу

 на конкурсі ораторського мистецтва

«Ми чуємо тебе, Тарасе, крізь віки!»

 

 

 

 

В дні перемог і в дні поразок,

В щасливі дні і в дні сумні

Іду з дитинства до Тараса,

Крізь глум юрби і суєту,

Ні, не в минуле, а в майбутнє,

До тебе я, Тарасе, йду.

Шановні добродії! Вас вітає учень 10 класу Тищенко Олег. Сьогодні ми зібралися з приводу важливого питання. Незабаром усі прогресивні українці світу відзначатимуть двохсоту річницю від дня народження генія нашого народу – Тараса Григоровича Шевченка.

Як ви гадаєте, чому ось уже понад століття ми повертаємося до нього? Адже біографія Кобзаря відома всім, проте не перестає нас вражати. 24 роки кріпацької неволі, 10 – солдатчини, 13 – волі під наглядом недолі. І як несправедливо мало відміряла йому доля: всього 47 років.

Цікавим є той факт, що, перебуваючи на острові Кос-Аралі у Каспійському морі в засланні, Шевченко у розпачі писав вірш, у якому висловив свої претензії до українського загалу:

Либонь уже десяте літо

Як людям дав я Кобзаря, –

А їм неначе рот зашито,

…………………………

Неначе й не було мене.

Як бачимо, найтяжчими з тортур для поета були невідомість, мовчання, тиша, порожнеча. На щастя, так не сталося.

Дозволю собі процитувати Івана Дзюбу «Шевченко як явище завжди велике й вічно живе – невичерпний, нескінченний і незупинний». А Євген Сверстюк доречно зауважив, що до «Шевченка підходять різні люди й бачать у ньому чи то своє відображення, чи то якийсь невідомий берег». У кожного своя дорога до

 

 

Шевченка. Я до свого Кобзаря йду з дитинства. Спочатку його твори не справили на мене сильного враження. Потрібен був час, знання, щоб збагнути духовний грунт, з якого вони виросли і над яким піднялися. Це ж яке містке Слово залишив він нам. Воно гріє цілий народ, підносить і возвеличує:

… Возвеличу

Малих отих рабів німих!

Я на сторожі коло їх

Поставлю слово.

Тож прилучаймося до високого Шевченкового слова, що є найповнішим образом душі українського народу, відкриваймо для себе оті незвідані береги багатогранного обдарованого нашого генія, що заповів нащадкам: «Свою Україну любіть…!»

Минуть віки, а його слово вічно житиме, бо воно несе правду, силу, волю.

Ми чуємо тебе, Кобзарю, крізь століття

І голос твій нам душі окриля.

Встає в новій красі, забувши лихоліття

Твоя, Тарасе, звільнена земля.

 

Дякую за увагу!