Друковані науково-методичні публікації
ЖИТТЄВИЙ І ТВОРЧИЙ ШЛЯХ Т.Г.ШЕВЧЕНКА
Тетяна Відішева (м. Чугуїв)
Біблійні мотиви у малярській та поетичній спадщині Т.Г.Шевченка
У статті висвітлюється одна з найбільш складних у шевченкознавстві проблем – Т.Шевченко і Біблія. Досліджується такий важливий її аспект, як біблійні мотиви у малярській та поетичній спадщині Т.Шевченка, і на цьому рівні розкривається своєрідність його творчої індивідуальності.
У листі до Анастасії Толстої, дружини віце-президента Петербурзької академії мистецтв Ф.Толстого, 9 січня 1857 року Т.Шевченко писав: «Тепер тільки молюся я і дякую Йому за безмежну любов до мене, за дароване мені випробування. Воно очистило, зцілило моє бідне хворе серце. Воно відвело призму від очей моїх, крізь яку я дивився на людей і на самого себе. Воно навчило мене, як любити ворогів і тих, що ненавидять нас. А цьому не навчить жодна школа, крім тяжкої школи випробування і довгої бесіди з самим собою. Я тепер відчуваю себе, якщо не досконалим, то в крайньому разі бездоганним християнином» [7, 30]. Чи дійсно Т.Шевченко був бездоганним християнином? Так, адже він походив із родини, в якій молилися Богу, любили його, і ця любов була умовою життя, де панщина сприймалася як зазіхання на віру, переконання, бо «неволя, робота тяжкая» не давали можливості належно відправляти обряди, почуватися людиною, створеною за образом Божим. Ще малим Тарас учився читати за церковними книгами, знав Псалтир, читав молитви над померлими, відбував церковні богослужіння. Біблійна тематика захоплювала Тараса Шевченка, про що свідчать його малярські роботи.
З особистих свідчень Шевченка відомо, як старанно він навчався малювати спочатку в класах при Товаристві заохочення художників, а потім в Академії мистецтв.
У становленні професійної майстерності Шевченка-художника провідну роль відіграв видатний російський живописець Карл Брюллов, який був не лише його вчителем, а й старшим другом. Саме в його квартирі Т.Шевченку була вручена відпускна, де йшлося про викуп з кріпацтва. У ранніх графічних і малярських працях українського художника вплив творчої манери Брюллова досить відчутний.
Упродовж семи років з-під пензля, олівця, граверського штихеля, офортної голки Т.Шевченка вийшли не лише учнівські, а й довершені, зрілі твори. Під час навчання малярству він був тричі нагороджений срібними медалями Академії мистецтв. У вересні 1860 року Петербурзька Академія мистецтв надала йому звання академіка гравюри.
Повернувшись з Аральської експедиції, Т.Шевченко виконав ескіз «Розп’яття» (1850 р.). Тоді в нього з’явилася надія на отримання дозволу малювати. Він мав благородний намір, про який повідомляв у листі до В.Рєпніної: «Я предлагаю здешней католической церкви (когда мне позволят рисовать) написать запрестольный образ (без всякой цены и уговору), изображающий смерть Спасителя нашого, повешенного между разбойниками, но ксендз не согласился молиться перед разбойниками!» [4, 45]. На жаль, і запит про дозвіл Шевченку малювати було відхилено Миколою І.
1858 року Т.Шевченко створив офорт «Свята родина». Не менш цікавими у художньому плані є малюнки, об’єднані спільною назвою «Притча про блудного сина». Їх виконано у Новопетровському укріпленні під час заслання. Задум цей з’явився у художника водночас з написанням повісті «Художник» (1856 р.) У листі до Б.Залеського він писав про намір представити в особах євангельську притчу про блудного сина «в нравах и обычаях современного русского сословия» [4, 45]. Із дванадцяти задуманих сатиричних малюнків Т.Шевченко виконав тільки вісім: «У хліві», «У шинку», «Програвся у карти», «Серед розбійників», «Кара колодкою», «Кара шпіцрутенами», «На кладовищі», «У в’язниці».
Використавши євангельську притчу про гульвісу, який, лишивши рідних, подався у далекі світи, шукати кращого життя, Шевченко відобразив сцени аморального життя одного з блудників свого часу. Він показав побут гарного вродою і поставою, але духовно спустошеного й морально скаліченого парубка. Тут і картярство, і пиятика, і розбишацтво, і як наслідок, – екзекуції, побої, тюремне ув’язнення. На відміну від розв’язання теми блудного сина в класичному українському та європейському мистецтві, Т.Шевченко не подав кульмінаційної сцени – покаянного повернення сина до батька. Замість прощення його персонаж зазнає тортур і катувань. У блудних синів миколаївської Росії не було доброго батька, стверджує художник, бо система породжувала блуд і бруд, а на довершення морального падіння запровадила для них систему фізичного калічення та винищення.
Уваги заслуговує ще одна робота Т.Шевченка, створена за біблійною легендою, – офорт «Вірсавія», представлений на раду Академії мистецтв на здобуття художником звання академіка. Сюжет картини свого вчителя К.Брюллова Т.Шевченко знав ще з років навчання в Академії. Біблійну легенду про вірсавію використав у поезії («Кавказ», «Царі»).
Цар Давид, побачивши в саду Вірсавію, яка купалася, запалився до неї пристрастю. Щоб заволодіти красунею, він послав її чоловіка, воєначальника Урію на вірну смерть.
Т.Шевченко природно, зазнав впливу К.Брюллова, взяв усе найкраще, що міг дати йому вчитель, але пішов власним шляхом..
Щоб глибше збагнути ставлення Кобзаря до релігії, варто звернутися до його поетичних творів, у яких звучать біблійні мотиви.
Псалтир (сто п’ятдесят пісень Давида) Т.Шевченко знав напам’ять ще з дитинства, це було його перше знайомство з книжною поезією. Звідси він засвоював гуманістичні ідеї, оригінальні образи, вислови, цілі сюжети. Біблії завдячує поет особливим баченням світу й добра в ньому. Шевченко захоплювався Біблією як художнім твором, як скарбницею духовності.
Маючи власну світоглядну систему, до істини йшов своїм шляхом, мав незалежне мислення. Щоб донести рідною мовою своєму народові найвищі ідеали та почування, він дуже часто послуговувався вже готовими формулами. Що були добре відомі людям як символ християнства.
Українці – глибоко віруюча нація. Побожність є визначальною рисою їхнього характеру. Геніальність Шевченка в тому й полягала, що він акумулював у собі весь творчий потенціал багатомільйонного слов’янського народу, і явився цьому народові з великою місією подальшого вдосконалення, створюючи геніальні переспіви біблійних творів.
«Давидові псалми» створено 19 грудня 1845 року у В’юнищах на Полтавщині, де жив у С.Н.Самойлова. Це перші з біблійних переспівів Т.Шевченка. До них поет звернувся в кульмінаційний момент своєї творчості, в час апогею не просто всього життєвого шляху, а в час апогею трьох літ. Зазначимо, що одночасно поет пише «Заповіт», дуже близький псалмам.
Із Псалтиря поет відібрав десять псалмів, які дали йому змогу висловити особисті думки, показуючи в реаліях біблійної історії Ізраїлю суспільні негаразди України.
Працю Т.Шевченка над переспівами біблійних псалмів (1, 12, 43, 52, 53, 81, 93, 132, 136, 149) не відразу належно поцінували сучасники. У листі до П.Куліша І.Сердюков писав: «Тут ходе поголоска, що Шевченко тлумаче псалми: шкода! Уже коли тлумачить, дак тлумачить пророков, або Соломона, либо Ісуса Сираховича…» [2, 27]. Проте П.Куліш, знавець Біблії, її перший перекладач українською мовою, роботу Шевченка вважав важливою за значенням і блискучою за рівнем виконання. У листі до М.Костомарова він слушно підкреслював, що Шевченків переспів псалмів не тільки добра християнська й просвітницька справа, а й праця, яка вивищує українську мову: «Ви кажете, що можна писати цією мовою тільки мужицькі повісті. Але у вас перед очима Шевченко, який виражає цією мовою і псалм Давида, почуття, гідні найвищого кола» [2, 27].
«Давидові псалми» Т.Шевченка – гімн Богові:
Псалом новий Господеві
І новую славу
Воспоєм чесним собором.
Серцем нелукавим;
Во Псалтирі і тимпані
Воспоєм Благає,
Яко Бог кара неправих,
Правим помагає (псалом 149).
Т.Шевченко утверджує рівність перед Богом кожної людини, незалежно від соціального становища, і справедливість Божого суду:
Царі, раби – однакові
Сини перед богом;
І ви вмрете, як і князь ваш,
І ваш раб убогий.
Встань же, боже, суди землю
І судей лукавих.
На всім світі Твоя правда,
І воля, і слава (псалом 81).
Поета вражають зло, лицемірство, сваволя. Що панують у світі. Він то докоряє земним владикам – «Доколи будете стяжати і кров невинну проливать людей убогих, а багатим судом лукавим помагать?» (псалом 81), то гірко допитується в Бога:
Доки, господи, лукаві
Хваляться, доколи –
Неправдою? Твої люде
Во тьму і неволю
Закували… Добро Твоє
Кров’ю потопили,
Зарізали прохожого,
Вдову задавили… (Псалом 93).
У «Давидових псалмах» Шевченко висловив немало прохань до Бога про заступництво й особисте спасіння. Але ще палкіше молить він і благає Господа захистити уярмлений, знедолений народ (псалми 43, 136).
Отже, поет склав для своїх сучасників молитви, з якими вони могли звертатися до Бога, благаючи прощення особистих гріхів та порятунку України і всіх людей. І тоді Господь
Воцариться в домі тихім,
В сім’ї тій великій,
І пошле їм добру долю
Од віка до віка (псалом 132).
Після заслання поет кілька разів звертався до жанру переспіву з Біблії («Подражаніє Ієзекіїлю», «Царі», «Осія. Глава 14»). Особливо вражаючу ідейно-художню силу має поезія «Осія. Глава 14», в якій Шевченко попереджає українське панство про майбутню справедливу кару за зраду соціальних та національних інтересів свого народу.
Інший переспів з Біблії – «Ісаія. Глава 35 (Подражаніє)» – сповнений світлої, піднесеної, емоційної тональності: в ньому показана всезагальна радість людей, які отримали волю, вийшли на «шляхи святії», закриті для владик.
«Ісаія. Глава 35 (Подражаніє)» є чи не єдиною поезією у творчості Т.Шевченка, яка повністю присвячена темі щастя народу, що дочекався волі. Майже немає даних про історію створення «Подражанія». Відомо тільки, що вірш у чорновому варіанті був записаний на звороті офорта, над яким працював митець 25 березня 1859 року.
У таланті українського генія, Т.Шевченка, поєдналися риси, які зробили його творчість невмирущою й близькою всім народам світу своїм гуманістичним і демократичним спрямуванням. Багатогранна творча діяльність Т.Шевченка утвердила за ним славу справжнього знавця життя. Саме тому поетична й художня спадщина великого сина українського народу, маючи високий виховний і пізнавальний зміст, і досі не втрачає своєї актуальності.
- Геллей Г. Библейский справочник. – Сенкт-Петербург: Библия для всех, 1996. – 862 с.
- Дмитренко Г., Дмитренко Ю. Біблійні мотиви і пророцтво майбутнього у творчості Тараса Шевченка // Дивослово: Українська мова й література в навчальних закладах. – 2004. – №1. – с.26 – 29.
- Клочек Г. Поезія Т.Шевченка: сучасна інтерпретація: Посібник для вчителя. – К: Освіта, 1998. – 238 с.
- Пасічник О. Вічні образи в малярській спадщині Т.Шевченка //Всесвітня література в середніх навчальних закладах України. – 1996. – №9. – с.44 – 46.
- Слоньовська О. Конспекти з української літератури: Нове прочитання творів: 9 кл. – К.: Рідна мова, 2000. – 591 с.
- Сулима В. Біблія і українська література: Навчальний посібник. – К.: Освіта. 1998. – 400 с.
- Хомич Я. Давидові псалми: біблійне першоджерело і його інтерпретація Тарасом Шевченком // Бібліотечка Дивослова. – 2008. – №10 – 11. – с.30 – 35.
- Шевченко Т. Давидові псалми: автографи Тараса Шевченка, давньослов’янські тексти, українські переклади. – К.: Дім, Сад, Город, 2000. – 84 с.
До 200-річчя від дня народження! Спадщина Т.Г.Шевченка у навчально-виховному процесі сучасної школи. Науково-методичний журнал.
Джерело педагогічних інновацій. До 200-річчя від дня народження! Спадщина Т.Г.Шевченка у навчально-виховному процесі сучасної школи. Науково-методичний журнал. Випуск №1 (5). Харків 2014, с.42 – 46 у розділі Життєвий і творчий шлях Т.Г.Шевченка стаття «Біблійні мотиви у малярській та поетичній спадщині Т.Г.Шевченка» (Т.В.Відішева).
Харків 2014, с.42 – 46. Випуск №1 (5). – Харків: Харківська академія неперервної освіти, 2014. – 200 С.
Участь в обласній науково-практичній конференції «Вічний, як народ».